Виробництво взуття в Україні в порівнянні з 90-ми роками сильно скоротилася, а імпорт виріс. При цьому величезні обсяги імпорту в Україну завозяться за “сірими” схемами. Незважаючи на це, взуттьовики переконані: вітчизняна взуття набагато перевершує за якістю китайську, і тому легко може скласти їй конкуренцію.

Про те, хто насправді виробляє взуття для відомих світових брендів, а також про те, скільки необхідно інвестувати в запуск взуттєвого виробництва, в ексклюзивному інтерв’ю розповів голова Ліги виробників взуття, шкіргалантереї, хутряних виробів і шкіряних товарів (“Укркожобувьпром”) Олександр Бородиня .

– Розкажіть, що сьогодні залишилося від промислового виробництва взуття в Україну?

– Я вважаю, що українська взуттєва промисловість знаходиться далеко не в жалюгідному стані. За останні 15-20 років в Україні було створено кілька десятків хороших взуттєвих підприємств, які налічують від кількох десятків до кількох сотень робочих місць. Працюють і кілька сотень дрібніших підприємств. Всього, за даними статистики, взуттєвим виробництвом займається близько 1500 суб’єктів господарювання.

Більшість взуттєвих підприємств створено “на новому місці”, деякі – на основі підприємств, що працювали в радянські часи. Всі ці підприємства мають дуже високий технічний рівень і вмілий менеджмент. Інакше в умовах найжорстокішої конкуренції вони б не вижили. За останні роки така доля спіткала багатьох. Залишилися найкращі.

– Скільки сьогодні виробляється взуття в країні?

– Звичайно обсяги виробництва взуття в Україну на початку 90-х років, у порівнянні з тими обсягами, які виготовляють зараз, були значно більше. Якщо тоді ми випускали порядку 180-190 млн. пар взуття, то зараз, за ​​моєю оцінкою, приблизно в 3 рази менше – 50-60 млн. пар.

Офіційна статистика говорить про 20 млн. пар. Але така особливість нашої статистики, що вона не враховує всі обсяги виробництва. До речі, це – звичайна європейська практика. В Італії, наприклад, офіційна статистика також не враховує виробництво всьому взутті, а статистику веде асоціація взуттєвиків.

– Чому знизився обсяг виробництва?

– Головною причиною зниження обсягу виробництва на першому етапі в 90-і роки стало зниження обсягів споживання взуття – народ серйозно збіднів. Друга причина – зростання обсягів імпорту. В кінці 90-х їх обсяги сильно зросли і перевищили 100 млн. пар на рік.

– Чому виріс імпорт? Були знижені ввізні ставки?

– Якраз ні. Імпортні митні ставки в 90-х роках були досить високими – 20% від митної вартості плюс ПДВ. Проблема полягала в тому, що взуття ввозилася за заниженою митною вартістю. Наприклад, в 2002 році в Україну було ввезено понад 100 млн. пар взуття з середньою вартістю 20 центів за пару. При тодішньому курсі гривні до долара – це 1 грн. за пару взуття.

Заниження митної вартості при імпорті і зараз залишається основною перешкодою для розвитку українського виробництва взуття. Ситуація дещо змінилася за останні роки, але вона схожа з тією, що була раніше.

– Скільки було імпортовано взуття в 2010 році?

– За 9 місяців 2010 року імпорт взуття в Україну склав близько 98 млн. пар. Це більш ніж у півтора рази більше, ніж за весь 2009 рік, коли було завезено близько 70 млн. пар взуття. За 2010 рік фактичних даних ще немає. Але можна говорити про не менш ніж 120-130 млн. пар імпорту. Це нас здорово турбує.

– Такий низький імпорт взуття в 2009 році був пов’язаний з кризовими явищами?

– У 2009 році імпорт взуття в порівнянні з попередніми роками дещо скоротився, але я не називав би його низьким. Причин зниження обсягів імпорту було дві. Природно, в Україну скоротилися доходи населення, зниження купівельної спроможності по ринку взуття склало 20-30%. Крім того, цьому сприяла девальвація гривні на 60%.

Але особливо зазначу, що в умовах кризи непогано відпрацювали наші взуттєві підприємства, незважаючи на те, що витрати на виробництво взуття значно зросли. Причинами стали прив’язка вітчизняних виробників до імпортного устаткування, матеріалів, а також зростання заробітної плати.

Оскільки імпорт, який становить дві третини українського ринку, скоротився на 20-30%, то українські взуттьовики в умовах кризи зберегли обсяги виробництва. Це говорить про те, що взуттєва промисловість, яка орієнтована на наш, український ринок, найбільше стійка перед кризами у світовій економіці.

– Яку частку в структурі українського ринку взуття займає вітчизняне виробництво?

– Виробництво українського взуття становить близько 30% в структурі ринку.

Той обсяг ринку – 180-190 млн. пар взуття, який був у 90-х роках, сьогодні зберігся. Українці, особливо наші жінки, можуть заощадити на їжі, але куплять гарний одяг та взуття. І це хороша перспектива для нашої галузі та країни в цілому. 190 млн. пар взуття – це не менше 150 тис. кваліфікованих робочих місць.

Обсяг ринку взуття в оптових цінах становить сьогодні, за найскромнішими підрахунками, не менш $ 2 млрд. У роздрібі це – більше $ 4 млрд.

– Нинішні імпортні мита для взуття все ж знизилися в порівнянні з тими, які були в 90-х роках?

– Імпортне мито на сьогодні складає близько 10% (до речі, цей розмір мита не викликає нарікань з боку СОТ), раніше була – 20%. Звичайно, взуттьовикам комфортніше працювати, коли високі імпортні мита, так як можна більш розслаблено конкурувати на ринку. Але ми не йдемо цим шляхом, конкуренція стимулює розвиток, але вона повинна бути добросовісною. Ми не вважаємо імпорт негативним явищем як таким. Ніхто з взуттєвиків не ставить питання про закриття ринку.

Для того щоб імпортне мито спрацювала, необхідно правильно задекларувати митну вартість. Оскільки вона є базою для нарахування мита. Таким чином, шляхом заниження митної вартості взуття може здійснюватися відхід від сплати ввізного мита і, що більш важливо, від 20% ПДВ. У цьому випадку наші підприємства платять податки і не можуть конкурувати на ринку з імпортом. У розвинених країнах це називається “нечесна конкуренція” і жорстко переслідується по закону. У нас не так.

Наприклад, у 2002 році було імпортовано близько 100 млн. тонн взуття по 20 центів за пару. Не буває такого взуття, яка б коштувала 20 центів за пару, з урахуванням витрат на доставку, страховку вантажу, наприклад з Китаю (крім, може бути, одноразових капців в дорогих готелях). Таким чином, реальне заниження митної вартості було мінімум в 20-30 разів. На той час – це реальні факти – італійські шкіряні чоботи, які ніколи не коштували у виробника менше $ 50 за пару, декларувалася при імпорті в Україну по $ 1,5 за пару.

Голова Ліги виробників взуття, шкіргалантереї, хутряних виробів і шкіряних товарів

– Чому відбувалося настільки суттєве заниження митної вартості?

– Збігається інтереси імпортера і, очевидно, інтереси митників, які закривали на це очі.

Я тоді працював в Міністерстві промислової політики, і ми гостро піднімали ці питання на різних рівнях. Коли ситуація нагніталася, це змушувало державні органи більш-менш контролювати імпорт взуття. Як тільки починали збирати митні ставки з приблизно реальної митної вартості (хоча з повної вартості – майже ніколи), платилася 10% ввізне мито і 20% ПДВ. У цьому випадку імпортна продукція наближалася до конкурентної українському середовищі.

У цьому випадку за рахунок дуже високої якості українського взуття та вміння працювати на нашому ринку ми могли і зараз можемо конкурувати.

– Українські виробники взуття імпортують сировину (шкіру, фурнітуру, підошви, каблуки і ін комплектуючі) для виробництва і тут відбувається тільки пошиття?

– Є два напрями роботи взуттєвої промисловості Україні.

Перше – це виробництво “своєї” взуття, коли фірма сама закуповує матеріали, сама виробляє і сама реалізує свою продукцію (як правило, через посередників – оптовиків і роздрібних торговців). Друге – робота за давальницькою схемою, яка займає не таку значну частку, як перший напрям. Якщо у виробництві одягу давальницька схема займає левову частку в загальному обсязі виробництва одягу (80-90%), то у взутті вона займає менше 10%.

Наші підприємства на 100% залежать від імпорту, як обладнання, так і багато в чому – від імпорту матеріалів. Устаткування для виробництва взуття в Україну взагалі не проводиться, при цьому воно дуже дороге. Наприклад, машина для прибивання каблука для жіночого взуття коштує 30-50 тис. євро. Проте частина матеріалів в Україну все ж успішно виконується: підошви, визначений асортимент шкіри для взуття, деякі інші комплектуючі.

Українські супінатори, наприклад, які зазвичай покупець не бачить, поки вони не зламаються, багато в чому визначають “носкість” взуття, не поступаються кращим світовим зразкам та експортуються в багато країн, в ту ж Італію.

– Звідки в основному імпортують взуття в Україна?

– В Україна експортують взуття понад 50 країн світу з усіх континентів. В основному з Південно-Східної Азії – до 90% з Китаю, а також з В’єтнаму і ряду інших країн цього регіону.

Причому із ввезених з Китаю за січень-вересень 2010 року близько 82 млн. пар тільки 6% – з натуральної шкіри. Останнє в основному – синтетика, яку покупцеві часто “впарюють” як натуральну шкіру. Наприклад, іноді продавець використовує термін “пресована шкіра”. Так от, це – буквальний переклад терміну – синтетична шкіра.

Всього близько 70 тис. пар взуття з натуральної шкіри ввезено з Італії. Хоча якщо судити за пропозиціями торгівлі, то такого взуття набагато більше. Наприклад, один відомий взуттєвої бренд, який позиціонується, як продавець італійського взуття, практично все взуття імпортує з Китаю.

У підсумку скажу: ми не проти імпорту. Чесна конкуренція – це стимул для підвищення якості української продукції. Але чесна.

– Ви вважаєте, що Україні може конкурувати на взуттєвому ринку з Китаєм?

– Цілком. Ми ж виробляємо і продаємо 50 млн. пар взуття!

Звичайно, нам складно конкурувати з імпортом із країн Південно-Східної Азії в економічному плані. Там робочий день і робочий тиждень тривають стільки, скільки потрібно роботодавцю. Одного разу колега, що працював в Китаї, сказав, що він взагалі не знає, коли у робітників вихідні та відпустку. Вони працюють по 12 годин 30 днів на місяць. Робітники, як правило, пенсію не отримують. Відповідно, витрати на виробництво і податки мінімальні.

Але українські взуттьовики конкурують якістю й асортиментом продукції, швидкою реакцією на зміну попиту на ринку.

– Наскільки відрізняється вартість робочої сили, наприклад, в Китаї, Україна та Італії?

– Вартість робочої сили в Італії в собівартості взуття – близько 50%, в Україну – близько 15-25%, залежно від виду взуття. За Китаю конкретні цифри назвати складно, але судячи зі сказаного вище – з розрахунку на одну робочу годину – в рази нижче.

– У яких сегментах сильна українська взуття?

– Це якісна весняно-осінній, зимовий чоловіче та жіноче взуття з натуральної шкіри в середньоціновому сегменті і в сегменті “середній плюс”. За літнім та пляжного асортименту нам конкурувати з Китаєм дуже складно, в першу чергу в ціновому факторі. Крім того, комплектація цього асортименту вимагає найширшого спектру матеріалів, який виробляє сам Китай. Але і в цьому асортименті є перспективи і певні результати. Це багато в чому буде залежати від того, чи вдасться вирішити проблему “сірого імпорту”.

– Звідки імпортують в Україну матеріали і комплектуючі для взуття?

– З різних країн: Туреччини, Китаю, Італії, Польщі. Однак як тільки на українському ринку з’являються комплектуючі або матеріали українського виробництва, вітчизняні взуттьовики охоче відмовляються від імпорту. Але при цьому повинна бути обов’язково дотримана конкурентоспроможність по якості, асортименту, ціною і умовами постачання.

До речі, ряд шкіряних підприємств у минулому році створили асоціацію “Укркожпром”, і запросили мене її очолити. Однією з найважливіших завдань цієї організації як раз і є виробництво високоякісної шкіри для взуття.

– Тобто, немає сенсу ініціювати підвищення імпортних мит на взуття?

– Ми давно від цього відмовилися. Коли мита були в два рази вище, ситуація на ринку не була краща. Але ми ніколи не відмовимося від контролю за заниженням митної вартості імпортного взуття.

На сьогодні середня митна вартість пари взуття, що ввозиться в Україну, становить близько $ 3. Це, звичайно, істотно вище, ніж тодішня середня вартість – 20 центів. Якщо з шкіряного взуття це близько $ 10 за пару, то за синтетичною взуття – близько $ 2,7 за пару. Це – ще далеко не реальна митна вартість взуття.

– Все одно це низька митна вартість?

– Існує проста арифметика: ціна імпортного взуття в магазині повинна коштувати в 2, максимум в 2,5 рази вище, ніж її митна вартість (з ПДВ). Питання: ми українці, що щорічно купуємо в магазинах і на ринках 100 млн. пар взуття за 50-70 грн. за пару?

Цікаво чути інформацію митних органів про підвищення результативності їх роботи в цьому питанні. Але за 9 місяців минулого року проти 2009 року середня митна вартість імпортної шкіряного і синтетичної взуття знизилася. Це насторожує. Крім того, на наш погляд, існує небезпека при декларуванні імпорту взуття з натуральної шкіри навмисне декларувати штучну шкіру.

Ми будемо серйозно аналізувати ці питання і нікого в спокої не залишимо. Мова йде про економічну безпеку країни.

– Складно відрізнити штучну шкіру від натуральної?

– Зовні відрізнити синтетику від натуральної шкіри, не розрізавши черевик, досить складно. Але ризикну дати одну пораду покупцям: якщо видимі краю деталей взуття загнуті так, щоб не було видно зріз, то це або дуже дорога елітна шкіряне взуття, або ж дешева взуття з синтетики. Правило спрацьовує в 95% випадків. Правда, зараз є така синтетична шкіра, в якій зріз після спеціальної обробки складно відрізнити від натуральної шкіри.

– А як справи на сьогодні, за Вашими даними, ситуація з контрабандою взуття в Україна?

– Я не думаю, що в Україну потрапляють великі обсяги контрабандного взуття. Справа в тому, що навіть ті 100 млн. пар взуття імпорту за 9 місяців плюс внутрішнє виробництво практично повністю задовольняють внутрішній попит в Україні.

Тобто вагомою ніші для контрабанди я не бачу. Тим більше, навіщо ввозити “по-чорному”, контрабандою, з криміналом, з усіма ризиками, якщо можна, занизивши вартість або задекларувавши як взуття зі штучної шкіри, ввезти легально?

Якщо митна вартість однієї пари – $ 3, то всі інші платежі складають близько 90 центів. Це – не настільки істотні суми, щоб їх накладно було заплатити. Але якщо митна вартість – $ 30, то платежі до бюджету зростають в 10 разів.

– Як впливає на ситуацію в легкій промисловості секонд-хенд? Ви підтримуєте його заборону, ініційований відомством Бродського?

– Секонд-хенд – колосальна проблема для України у всіх відносинах. Років 7 тому, працюючи в Мінпромполітики, проаналізувавши статистику секонд-хенду, я порахував, що щорічно в Україну тоді ввозилося 3-4 вироби на кожного жителя України. При цьому дохід, не чистий прибуток, а так званий “підйом” цього бізнесу складав від 1000% до 5000% від митної вартості. Ось тому цей бізнес так бурхливо розвивається в Україну.

Зараз вже ввозиться секонд-хенду в Україну в 2 рази більше. Він негативно впливає на економіку країни, правда на взуттєву промисловість менше, ніж на виробництво одягу.

– Вітчизняні дизайнери щосили намагаються просунути “україньске” на світовому ринку, переконати, що ми можемо виробляти якісне взуття, одяг, аксесуари. Ви вірите в успіх такого піар-проекту?

– Ми зараз готуємо акцію. Буде зареєстрований торговий знак, то є напис “Я люблю українське взуття” з сердечком. Наша асоціація буде надавати можливість всім взуттєвим підприємствам, які відповідають певним вимогам, наносити цей знак поряд зі своїм логотипом. Це буде додатковим зазначенням для споживача того, що виробник взуття має хорошу репутацію на ринку.

– Як ви вважаєте, чи будуть взуттьовики наносити цей напис?

– Будуть. Кращі українські взуттьовики вже зараз пишуть “Зроблено в Україні”. А на взутті, що експортується до Європи, – “Made in Ukrаine”. У довірі покупця до українського взуття наша перспектива.

Що стосується українських дизайнерів, то, на мій погляд, серед них багато талантів. Але талантів в дизайні, а не в бізнесі.

– Яку роль в Україну в якості продукції, у тому числі взуття, грають ГОСТи?

– У нас в суспільстві існує міф, що нібито державними стандартами можна гарантувати якість товарів народного споживання. Це – неправда.

Старші люди пам’ятають, які черги шикувалися за югославськими сорочками. А про якість італійської, іспанської, західнонімецької або фінської взуття ходили легенди. Я вивчав це питання. Так от, ні в Італії, ні в Іспанії, ні в інших європейських країнах ніколи не було, немає і, запевняю, не буде державних стандартів за показниками якості взуття.

Але кожна фірма знає, що таке якість та вміє її реалізовувати своєї продукції, але це її “ноу-хау”. Кожен бренд позиціонує себе на ринку з певним рівнем якості. І покупець на це орієнтується.

– Тобто ви пропонуєте скасувати ГОСТи на взуття і не контролювати якість виробів?

– Давайте розглянемо питання з позиції покупця.

Існуючі сьогодні стандарти були ще в радянські часи. Найжорстокіший контроль їх дотримання – на всіх рівнях. Результат: 99% взуття відповідає стандартам по першому сорту, 1% – за другим. Але взуттям і першого і другого сорту завалені всі прилавки, а покупець вибудовується в чергу за імпортної взуттям (і одягом, і меблями), виробленої не по ГОСТам. Ось Вам і відповідь, чи потрібно контролювати “радянські” або “українські” стандарти в продукції.

Якщо мова йде про дефект взуття з вини виробника, то, наприклад, європейське законодавство надає споживачеві право захистити свої права – обміняти, полагодити і т.д. Це працює в усьому світі. Але навіть поняття державні чи національні стандарти якості взуття там не існує.

У тій же Італії, наприклад, виробник не надає фіксований гарантійний термін на використання взуття – законом це не передбачено. Якщо ж у взутті виявиться дефект виробника (який існував в товарі на момент продажу), він поміняє товар і через 2 роки. Європейський виробник відповідає за свій бренд, репутацію на ринку і тому лояльно ставиться до таких скарг споживачів.

Якщо ви купили хоча б раз якісь черевики і вони потім розклеїлися (що малоймовірно, враховуючи високий рівень якості клеїв, що застосовуються у виробництві взуття), то ви більше не будете купувати в тому магазині чи ту торгову марку. Тому українські взуттьовики бережуть репутацію у споживача і розкручують свої бренди.

– Проводять українські підприємства взуття для відомих світових брендів?

– Є й таке. За давальницькими схемами. Це взуття потім повертається сюди в Україну і продається в бутиках на Хрещатику. Це говорить про те, що вироблена в Україні продукція – європейської якості. Європейці охоче купують одяг та взуття, вироблені в Україні.

– Чи вигідно виробляти взуття в Україну за давальницькими схемами?

– Не дуже. У нас більшість підприємств-давальців працюють тільки по даній схемі і не реалізують самі товар під власними брендами. Це позбавляє їх комерційного маневру при переговорах з європейськими партнерами. Іноземний замовник знає, що українське підприємство на 100% залежить від давальницьких замовлень, і диктує умови.

Я не є противником давальницьких схем, їх не можна знищувати. Давальницька схема зберегла потенціал, професійні потужності, інтелект, також вона дає людям шматок хліба, нехай черствий, але дає. Для того, щоб заробити шматок масла, не можна викидати шматок хліба.

– Скільки “потягне” сьогодні запуск взуттєвого виробництва в Україну?

– Зараз середнє підприємство – 50-150 працюючих. Це, на мій погляд, оптимальні розміри для взуттєвої фабрики в Україну. Якщо закупити обладнання для 100 робочих місць, буде потрібно мінімум 500 000 євро, одна затяжна машина (одне робоче місце) коштує до 100 тис. євро і більше. Це – не рахуючи витрат на купівлю чи оренду будівлі, також потрібні обігові кошти.

Сучасне взуттєве виробництво – це не швець з шилом і дратвою, це – високі технології, комп’ютерна графіка і системи автоматизованого проектування взуття, високотехнологічне обладнання та найсучасніші матеріали, що виготовляють найбільш розвинені країни і, звичайно ж, високий професіоналізм робітників і фахівців.

У взуттєвій промисловості взагалі дуже важко прорахувати майбутній прибуток, тому що величезну роль відіграє вміння керівника.

Для цього українські взуттьовики відвідують всілякі виставки, вивчаючи світові тенденції. Той каблук або колодка, які з’явилися на виставці в Італії, через рік знайдуть покупця в Києві, у Дніпропетровську чи у Львові. Тому якщо взуттьовик не пощастить туди своїх дизайнерів, він точно “пролетить в трубу”. Він може скільки завгодно інвестувати, але якщо не виготовить ту взуття, яка сподобається українським дівчатам, то вся вона залишиться на складі.

– За словами представників контролюючих органів, споживачі сьогодні погано захищені від низькоякісних товарів. Зокрема, за законом підприємця попереджають про перевірку за 10 днів, що дозволяє йому приготуватися і приховати можливі недоліки або просто тимчасово закрити цех. Як Ви оцінюєте рівень держконтролю в Україну за якістю та безпекою продукції легпрому?

– Що стосується держнагляду. Дійсно, ніде в світі не існує норми про необхідність попереджати торгівлю про перевірки за 10 днів. Але на сьогодні, я вважаю, така норма в Україну повинна бути. Бо той держконтроль, який сьогодні здійснюється, він абсолютно не потрібен.

– Чому?

– Тому що на сьогодні держконтроль здійснюється за дотриманням стандартів, норм і правил. На відповідність стандартам продукцію не перевіряють ніде в світі.

Ні один виріб легкої промисловості на українському ринку не відповідає українським стандартам. А не відповідає тому, що не може і не повинна їм відповідати на користь споживача. Споживачеві не потрібно, щоб ці вироби відповідали українським стандартам. Роль стандартів як взуття – це міф.

Крім того, українські стандарти обов’язкові тільки для українських товарів, а для імпортних – не обов’язкові. Це – дискримінація українського виробника.

Я якось задав європейському експерту по СОТ питання, чи суперечить вимогам цієї всесвітньої організації торгівлі те, що Україні для українських товарів встановлює вимоги, яких немає для імпортних товарів. Він відповів, що, звичайно ж, не суперечить, головне, щоб ви не створювали гірших умов для імпортних товарів. А якщо ви робите гірші умови для своїх товарів – на здоров’я, але це рівносильно самогубству. Ось це – наша українська система стандартизації та держнагляду.

Також скажу, що ні одна пара самої якісної і дорогої італійського взуття не відповідає українським стандартам і не може їм відповідати, тому що вона виготовлена ​​для споживача і враховує його вимоги до якості, які неможливо описати в загальнодержавному документі.

– Які документи, що засвідчують якість, повинен вимагати від продавця споживач? На що потрібно звертати увагу?

– Немає сенсу вимагати від продавця документи, що підтверджують якість і безпеку взуття. Ніде в світі немає таких документів. Справа в тому, що забезпечення безпеки взуття здійснюється санітарною службою. Всі матеріали, які застосовані у нас у виробництві черевик, мають гігієнічні висновки санслужби і зберігаються на підприємстві. Супроводжувати цими документами черевики в магазині – це українське непотрібне винахід.

До слова, введена ще 15 років в Україну обов’язкова сертифікація дитячого взуття абсолютно марна з точки зору дотримання інтересів дитини і згубна для українського виробника. Саме тому до введення цієї сертифікації ми випускали 6 пар взуття на кожну дитину на рік, а зараз – 1 пару на 20 дітей, і втратили до 30 тис. робочих місць у взуттєвій промисловості.

– Чи мало місце прийняття в 2010 р. будь-яких законодавчих актів, що поліпшують ситуацію на ринку взуття для споживача?

– Верховна Рада України в грудні минулого року прийняла Закон “Про державний ринковий нагляд і контроль нехарчової продукції”, який повинен вступити в силу через 6 місяців після опублікування і помітно поліпшити ситуацію з державним контролем в Україну.

Крім того, зараз Мінпромполітики підготовлений проект Технічного регламенту, який встановлює вимоги до маркування взуття. Після доопрацювання проекту Міністерством економіки – не приховую, з моєю участю – він в цілому відповідає законодавству Європейського Союзу. Ми оцінюємо це позитивно: покупці зможуть отримати доступну інформацію, з чого зроблена взуття – у вигляді простих піктограм, які ми вже іноді бачимо на взуття.